Таблоїдизація агітації

Таблоїди розміщують приховану політичну рекламу, щотижневики зазирають за лаштунки політичної гри. Моніторинг друкованих видань – перша половина серпня 2012 р.

Друковані ЗМІ в Україні мають більше можливостей демонструвати власні політичні симпатії – навіть якщо відкрито не ідентифікують себе з конкретною політичною силою. Можливо, тому що не розцінюються владою як справді вбивча інформаційна зброя, роль якої давно монополізовано телебаченням. Для політичних «важковаговиків» використання у виборчих кампаніях паперових видань – радше ритуал, данина минулому і лише трохи – сподівання чинити вплив на політично ангажованих громадян, які звикли вбачати в газетах джерело інформації, що заслуговує на сяку-таку довіру.

Не перебуваючи під таким тотальним «редакційним» контролем, як телевізійні колеги, журналісти друкованих ЗМІ у висвітленні політичного життя, як правило, схильні до іронічно-саркастичної стилістики різного рівня відвертості. Журналісти взагалі опозиціонери за природою, скептично налаштовані як до політиків і політики в цілому, так і до нинішньої влади зокрема. Цей скепсис може розквітати, коли збігається з інтересами власника газети чи журналу, і перетворюватися на недорікуваті агітки, в яких, зазвичай, замовлення й замовники помітні навіть через скло газетного кіоску.

Отже:

  • якщо опублікований матеріал різко стилістично дисонує з традиційним для видання форматом;
  • якщо він містить набір бездоказових тверджень, що прославляють ту чи іншу політичну силу, або підтверджують надлюдські позитивні якості персонально конкретного політика-кандидата, які наче під кальку клепаються все новими поколіннями недорогих юних і літніх «політтехнологів», що вчилися за одними підручниками 20-річної давнини;
  • якщо такий матеріал підписано іменем, якого ви за жодних умов не знайдете в редакційній відомості на зарплату;
  • нарешті, якщо для не дуже кмітливих читачів редакція супроводить матеріал написом дрібним шрифтом на кшталт «політична реклама» або нейтральнішим «вибори-2012», – в усіх цих випадках, а також у випадках, коли виборчі штаби й журналісти працюють дещо тонше (повірте, це буває нечасто) – ми маємо справу з намаганням вплинути на політичний вибір громадян за допомогою інформаційних маніпуляцій.

Набір банальний, але оскільки відмовлятися від його застосування ніхто не збирається, то й ми змушені констатувати його прояви, знайомлячись із політичними текстами різних видань у рамках цього огляду за перші два тижні серпня.

Один із «класичних зразків» такого передвиборного тексту ми знайшли на шпальтах «Газети по-українськи» – до речі, доволі опозиційного за змістом і тональністю більшості публікацій, видання. (Зауважимо, що переважно користуємося з технологічних міркувань, інтернет-версіями газет; так от, в інтернет-версії цього матеріалу ми не знайшли жодної плашки «політична реклама» чи подібної. Якщо в «папері» така плашка знайдеться – обов’язково повідомимо). Читаємо:

«Газета по-українськи», №1467, 5ст.

17.08.2012 07:15

«Ще кілька місяців тому ніхто не вірив, що можна створити партію нового типу”

Партії, що прагнуть потрапити до парламенту, вже зареєстрували свої виборчі списки у Центральній виборчій комісії. Соціологи підрахували, 60% українців перш за все прагнуть оновлення Верховної Ради новими політичними кадрами. Старі політики втратили довіру громадян. Утім, аналіз списків свідчить, що більшість політичних сил і далі покладаються на вже звичний перелік політичних персон.

Партія “Україна – Вперед!” зуміла запропонувати справді нові обличчя, які не мають політичного досвіду. Але не тільки ця молода партія вважає своєю особливістю. За словами її лідера Наталії Королевської, вона пишається своєю командою, бо в ній зібралися професіонали, які досягли успіху в своїх сферах і готові брати на себе відповідальність за країну.

— Ще кілька місяців тому ніхто не вірив, що політика може бути відкритою, що можна створити партію нового типу, привести в політику нових лідерів, які працюватимуть на країну та людей, а не конвертуватимуть державу в свої кишені. Тепер це реальність. Партія “Україна – Вперед!” – це саме така партія нових лідерів, – говорить 37-річна Наталія Королевська.

З усіх кандидатів від партії, крім лідера, мають парламентський досвід лише двоє її заступників – народні депутати Євген Суслов та Олексій Логвиненко. Решта – новачки, та вони мають величезний професійний досвід, який і планують використати у парламентській роботі.

Найкращий футболіст Європи 2004 року, знаменитий на весь світ гравець Андрій Шевченко у парламенті планує опікуватися питаннями підтримки масового спорту та здорового способу життя українців.

— Найкраща інвестиція в майбутнє – це інвестиція в наших дітей. Тому я маю намір підтримувати спорт, розвивати соціальні програми, пов’язані зі спортом, – говорить 35-річний Андрій Шевченко.

— Моя мета – створити культурний простір у нашій країні. І перші кроки має зробити держава – законодавчо, – говорить народний артист України 44-річний Остап Ступка.

Напрям розвитку науки та освіти курируватиме ректор Національного лінгвістичного університету професор 53-річний Роман Васько:

— Разом із партією “Україна – Вперед!” ми створимо сотні тисяч високооплачуваних робочих місць і повернемо Україні статус світового центру освіти й науки.

Дитячий кардіохірург Ілля Ємець знаменитий тим, що успішно прооперував наймолодшого пацієнта в світі – немовляті на той момент було лише 3 год. від народження. Ємець працюватиме над розвитком медичної галузі.

Серед людей, яких залучила до своєї команди Наталія Королевська, є фахівці у найрізноманітніших галузях – високих технологій, сільського господарства, логістики та держуправління. На них лідер партії покладатиме свої надії щодо реалізації програми “Нова економіка – нова країна”. Її презентують уже у вересні» (Григорій Петровський).

Без особливої фантазії користуються друкованою агітацією й опозиціонери. Навряд чи текст, розміщений на шпальтах видання – результат журналістського дослідження. Хоча наявність цитат відомих у вузьких колах експертів мала би додати йому переконливості – звісно, якщо не знати, що заявлені експерти – Ігор Жданов, Олексій Гарань – тривалий час співпрацювали з БЮТ і «Нашою Україною», а скромно заявлений політтехнологом Олег Медведєв – багаторічний помічник Юлії Тимошенко і нинішній депутат Київради від БЮТ. Це відомо в експертних колах, але навряд чи відомо більшості читачів «Газети по-українськи». Нехай нехитра – та все ж маніпуляція.

Знайшлося місце на шпальтах ГПУ і презентаціям інших політсил: «Нашої України», доволі компліментарній презентації з’їзду тієї ж «Україна – Вперед!».

Друковані видання використовуються як ініціатори або засоби розкрутки скандальних повідомлень, як, наприклад, заява екс-голови Секретаріату Президента Віктора Ющенка Олега Рибачука про те, що начебто Віктор Янукович пропонував Ангелі Меркель «викупити» Юлію Тимошенко за 7 мільярдів доларів.

«Україна молода», конкуруючи з «Газетою по-українськи» за україномовного та опозиційно налаштованого читача, намагається взяти все найкраще з тижневого формату та поєднати його із щоденною оперативністю (газета виходить чотири рази на тиждень, із середи до суботи). А це призводить до того, що видання може вистрілити цікавим матеріалом раз на тиждень, чи кожного номера, чи взагалі не мати жодного протягом тривалого періоду.

Те ж саме стосується ідеологічної заангажованості видання. Як і «Український тиждень», «Україна молода» не приховує, що сповідує націонал-демократичні цінності. На її шпальтах пряма мова також надається переважно політикам – вихідцям із Народного Руху кінця 1980-х – початку 1990-х та з «Нашої України»: Степан Хмара (11.07.2012), Віктор Ющенко (13.07.2012), Ярослав Кендзьор (27.07.2012), Юрій Костенко (10.08.2012). Також газета почала в серпні широко висвітлювати діяльність політиків, які увійшли до виборчого проекту Віктора Ющенка «Наша Україна».

З іншого боку, газета прагне привернути увагу своїх глядачів інтерв’ю з нестандартними й відомими людьми: екс-віце-спікер і знаний юрист Віктор Мусіяка (06.07.2012), єврокомісар із питань розширення Штефан Фюле (18.07.2012), голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний (10.08.2012), письменник Михайло Бриних (10.08.2012).

Проте, як і більшість українських видань, УМ не гребує і вочевидь замовними матеріалами. Зокрема, в номері за 31 липня можна знайти статтю «“Імпортний” монополізм. Чиї феросплави насправді вигідніші», написану в інтересах групи «Приват», без жодної позначки про рекламний характер тексту.

Також на диво синхронно з антитимошенківськими публікаціями в «Сегодня», УМ 4 липня оприлюднила текст депутатського звернення екс-бютівця і екс-кадебіста Григорія Омельченка до Генпрокурора з вимогою «скасувати незаконні постанови про закриття кримінальних справ щодо давання Ю. Тимошенко і О. Тимошенком хабарів П. Лазаренку на загальну суму близько 87 млн. доларів США». У серпні газета приділяла вже мінімум уваги особі екс-прем’єрки та її товариша по нещастю Юрія Луценка.

Пам’ятаючи про те, що головний редактор «України молодої» Михайло Дорошенко увійшов у першу десятку «Нашої України», все ж варто зауважити, що в цілому газета не опускається до маніпуляцій, які дозволяють собі стосовно опозиції в редакції «Сегодня».

Наскільки взагалі ефективним є використання таблоїдів у передвиборній агітації – відповідь на це запитання, схоже, шукають технологи партії влади. Низка розлогих для цього формату публікацій з’явилася в останні тижні на шпальтах газети «Факти». Немає потреби детально аналізувати їх зміст – достатньо простого переліку заголовків:

Сергей Тигипко: «Для того чтобы повышать социальные стандарты, мы должны обеспечить благоприятные условия для инвесторов уже сегодня»

Сергей Тигипко: «Сейчас все усилия правительства будут направлены на создание новых рабочих мест с высокой оплатой»

Сергей Тигипко: «Государство не будет ждать, пока люди сами придут и попросят о помощи»

Не відстав від свого енергійного віце-прем’єра і глава Кабміну з текстами під не менш «переконливими» заголовками:

Николай Азаров: «Твердо могу сказать: в следующем году очередей в детские сады не будет»

Николай Азаров: «Надо достать людям сахар по стабильной цене шесть гривен за килограмм, например»

Очевидно, розрахунок на те, що в мозаїці різношерстих жовтих повідомлень, коли поріг критичного сприйняття інформації різко знижується, навіть така «інформація» може бути засвоєна читачами «Фактів». Якщо піти трохи далі шляхом політтехнологічних експериментів, можна спробувати просунути, наприклад, повідомлення на кшталт: «Граждане Швейцарии штурмуют украинское посольство, пытаясь получить вид на жительство в стране реальных социальных гарантий и уверенности в завтрашнем дне». 🙂

Погодьтеся, за переконливістю мало чим відрізняється від наведених вище заголовків…

Втім, політичні опоненти теж не дрімають. Не з такою регулярністю, як урядовці, але все ж отримують місце на сторінках «Фактів». Ось під рубрикою «Мысли по поводу» виходить текст під назвою «По уровню средней заработной платы Украина занимает 56-е место среди двухсот государств в мире».

Класичний – і для влади, і для опозиції – варіант. Наголосити на конкретності й практичності своєї програми, уникнувши при цьому будь-якої конкретності, дати посилання на абсолютно міфічні «громадські обговорення» і «посилання на авторитет» «політтехнолога Олега Медведєва» без будь-якої розшифровки його персонального бекґраунду (ми вже згадували його вище). Без його участі, як і інших згаданих раніше «політичних експертів», не обійшовся й інший проопозиційний матеріал.

Якщо щоденні газети намагаються натиснути на емоції читача, задавити свідомість валом і калейдоскопічністю інформації, то щотижневі видання змагаються за довіру читача і намагаються впливати на ієрархію цінностей.

Формат тижневика є зручним не просто для повідомлення подій, а й для всебічного висвітлення їхнього контексту. Якщо щоденну газету люди беруть у руки, щоб за звичкою щось почитати, то тижневик купують із чіткою метою знайти цінну, невідому раніше інформацію. Тому хоч тижневики і програють щоденним виданням у масовості, однак саме за їхньої допомоги можна виокремити сегменти більш поінформованого, більш вимогливого та більш стабільного у своїх уподобаннях і поглядах читацького кола.

«Дзеркало тижня» та «Український тиждень» не грішать інфотейнментом, як «Корреспондент», чи поверховістю аналітики, як «Фокус» та «Коментарі». «Дзеркало» й «Тиждень» радше зорієнтовані на те, щоб дати інформацію для роздумів, а не дій. Зокрема, жодне інше видання не приділило стільки уваги аналізу Послання Президента до парламенту, як «Дзеркало» у великому редакційному матеріалі «Послание президенту» (06.07.2012), і жоден журнал не розглянув у липні – серпні з усіх боків конфлікту навколо статусу мов в Україні, як «Тиждень» у широкому суспільно-політичному контексті, а не як вияв ситуативної політичної боротьби в парламенті чи на вулиці: «Операція «Ы»: як влада протиснула мовний закон», «Харків-2: ухвалення закону про русифікацію України продовжило серію капітуляцій Януковича перед Кремлем», «Основа цивілізаційного вибору» (всі від 05.07.2012), «ЗаМОВНИЙ кримінал: влада застосовує “точкові удари” по захисниках української мови», «Вибір Литвина: позиція спікера щодо мовного законопроекту визначить його політичне майбутнє» (від 12.07.2012), «Сім кроків Януковича, які дають Кремлю надію на поглинання України» (від (19.07.2012), «“Чемпіони” з “язика”» (від 09.08.2012), «“Поєхалі”: мовний закон утворює бюджетну “діру” у 17 млрд грн і не захищає мови нацменшин» (від 16.08.2012).

Гортаючи сторінки «Українського тижня», виникає враження вже баченого: так читалося «Дзеркало тижня» у 2000–2004 рр. – від «тейпгейту» до Помаранчевої революції. Схожа різкість та ясність оцінок української реальності, спроба зазирнути за горизонт поточних подій sз виходом на практичні рекомендації або ж надання аналітичної поживи для самостійних роздумів над такими рекомендаціями. Бракує, щоправда, доступу до ексклюзивної інформації, що завжди було фірмовою ознакою «Дзеркала тижня». Зате є гарні передруки матеріалів Economist, вдалі інтерв’ю та авторські колонки. І вся ця розкіш – українською мовою.

Проте, якщо «Дзеркало» було переважно читвом для мешканців «печерських пагорбів», «Тиждень» також має свою чітко окреслену аудиторію, яку найкраще ідентифікував, на нашу думку, Тарас Прохасько у своїй колонці «Буття на розломі» (27.06.2012). Це люди, які, попри нинішню реальність, справді вважають і себе, і більшість українців європейцями в цивілізаційному і навіть екзистенційному сенсі цього слова або намагаються бути такими. До появи «Тижня» ці читачі надавали перевагу «Дзеркалу». Тепер у них більше можливостей для рефлексій на суспільно важливі теми:

22 червня в «Дзеркалі» виходить гострий аналітичний матеріал «Боевые свиньи Саламатина» про стан, проблеми і перспективи (радше відсутність таких) національної оборони України у зв’язку з новою налагодженою системою корупції в Міноборони. А 12 липня в «Тижні» з’являються дві статті з цієї ж проблематики: «Операція “самоліквідація”: влада цілеспрямовано послаблює обороноздатність країни» та авторський матеріал Сергія Грабовського «Дмитро Саламатін – новітній Блюхер по-українськи». Обидва тексти поступаються за рівнем насиченості прикладами і фактами прискіпливому розслідуванню «Дзеркала».

З іншого боку, якщо 6 липня в «Дзеркалі» виходить коротенька замітка Євгена Захарова про наслідки рішення Європейського суду з прав людини у справі Юрія Луценка, то 12-го числа в «Тижні» можна прочитати розлоге інтерв’ю Валентини Теличенко, яка представляє інтереси колишнього очільника вітчизняного МВС у Європейському суді, про серйозні ризики для Банкової в результаті ухвалення рішення по Луценку.

І навпаки, реагуючи на черговий наїзд на ТВі, «Тиждень» 19 липня пише про погіршення стану свободи слова й ознаки все більшого контролю над інформаційним простором із боку влади в матеріалі «Випробування на незалежність: влада тестує готовність ЗМІ та суспільства до захисту свободи слова». На цю ж резонансну тему відгукується і «Дзеркало» одразу після перерви в номері за 27 липня авторським матеріалом Вікторії Сюмар «Островки в океане лжи».

Вже в серпні автор «Дзеркала» Інна Ведеренікова аналізує повернення екс-президента Віктора Ющенка в політику, зосереджуючись на дрібних політичних інтригах у таборі нацдемів та особистих психологічних комплексах ВАЮ й очікувано виходячи на фрустраційний висновок, слабко пов’язаний і аргументований усім попереднім текстом («Ющенко. Несвободное падение», 10 серпня). Тоді як 21 липня в матеріалі Ігоря Лосєва «Націонал-демократія померла, хай живе націонал-демократія!» в «Тижні» з’являється матеріал із глибшим історичним контекстом питання, хоч і з власної суб’єктивної точки зору, деградації націонал-демократичного руху через угодовство і компроміси з пострадянською владою. В результаті увагу читача привертають до справді проблем національного масштабу і до перспектив правого руху в Україні.

Проте навіть низка спеціальних статей «Тижня», присвячених партійним спискам, кандидатам у мажоритарних округах і потенційним «тушкам» (2 серпня: «Політичний трансфер Андрія Шевченка», «Таки дрібний зрадник» (про Володимира Литвина), «Вони назвались опозицією»; 9 серпня: «Фальстарт: опозиція так і не об’єднаналась перед виборами», «УДАР спідтиха. Під брендом Віталія Кличка до парламенту може потрапити чимало потенційних тушок»; 17 серпня: «Служу совєтскому народу”. Хто фінансує Симоненка і Ко»), не здатна перевершити єдиний аналітичний матеріал Юлії Мостової «Абитуриенты парламента». У викладі заступника головного редактора «Дзеркала» вся українська політика виглядає єдиною павутиною, де ниточки смикають десяток-другий осіб в очікуванні чергового волевиявлення виборців. Читати це страшно і захопливо водночас, і в цьому велика заслуга авторки.

«Тижню» також варто було у своїх публікаціях відстежувати інформацію, оприлюднену їхніми колегами. Зокрема, якщо Мостова ще 3 серпня написала про зв’язки окремих кандидатів із списку УДАРу з олігархом Дмитром Фірташем та главою Адміністрації Президента Сергієм Льовочкіним, то авторам «Тижня» можна було и зробити достовірне посилання на свою колегу, ніж на анонімні «джерела» в оточенні Кличка. Так само, посилаючись на анонімні джерела, «Тиждень» у номері від 17 серпня подає інформацію про джерела фінансування комуністів, яка перегукується з матеріалом, опублікованим «Україною молодою» ще 12 липня. ТК не робила текстуального аналізу на предмет наявності явних запозичень, плагіату, однак схожість двох текстів впадає в око.

Варто також зауважити, що «Тижню» бракує досвідченості «Дзеркала» в окремих, чутливих питаннях. Зокрема, в окремих матеріалах присутні перебільшення та безпідставні твердження, що мають на меті посилити враження про правоту автора, як-от у статті «Основа цивілізаційного вибору» від 5 липня:

«Аналогічний досвід є в Індії, де вже понад 60 років офіційно державною мовою є хінді, проте англійська, за якою «тимчасово» було збережено офіційний статус звичної мови міжнаціональної комунікації в поліетнічній колишній колонії, і тепер виконує роль, посуті, єдиної державної. Проте якщо у випадку англійської, яка водночас є основною мовою міжнародного спілкування, це мало загалом позитивне значення для країни й для індійців певною мірою цивілізаційно виправдано, то домінування російської консервувало в Україні совок і пов’язане з цим відставання і було гарантією неповернення до Європи».

В результаті, надмірна віра у свою правоту знижує цінність аналітики та зводить рекомендації до побажань, відірваних від реалій :

«В постколоніальних реаліях України безповоротний розрив із результатами тотальної русифікації культурно-інформаційного простору (поєднаний із розширенням інтегрованості у світовий за допомогою загального оволодіння англійською) є необхідною умовою виходу зі сфери його впливу. Лише після цього країна отримає шанс на органічну інтеграцію до заснованих на традиціях громадянського суспільства особистої свободи та поваги до приватної власності європейського цивілізаційного простору та реальну соціально-економічну модернізацію, а отже, і забезпечить підвищення якості життя громадян.

Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були насильно русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території України, можливості вільно опанувати мову держави, громадянами якої вони хочуть бути, адже є чимало людей, які не володіють українською мовою, однак пов’язують свою долю саме з нею».

Тут треба зауважити: на відміну від «Дзеркала», «Тиждень» не приховує свого ідеологічного забарвлення, виступаючи провідником жорсткого прозахідного і проєвропейського курсу України, який ніколи не може бути примирено з «російським світом». Тоді як «Дзеркало» стоїть більше на ліберальній і мультикультурній позиції, притаманній інтелігенції старого вишколу.

І тим не менше, це заочне змагання, на нашу думку, йде на користь підтриманню певного рівня об’єктивності та професійного аналізу в українському медіапросторі. Проте в ситуації виборчої кампанії аналітичність часто поступається схематичності, а за претензією на ексклюзивність ховається спроба нав’язати свою думку. Тому при моніторингу публікацій виникає сумнів: а чи не є всі ці часткові викриття підкилимних політичних ігор у ЗМІ лише елементом стратегії окремих учасників цих змагань?

Отак невеличкий уважний аналіз нашої друкованої преси змушує вчергове замислитися над риторичними по суті питаннями. Чому відомі політичні аналітики дозволяють себе використовувати в заяложених технологічних іграх замість того, щоб відверто і публічно заявити про свої політичні симпатії й антипатії? Чому люди, які прекрасно знають політичні «залаштунки», на сторінках масових видань розхвалюють якісний склад опозиційних списків? Чому люди і фірми, які дають партії влади 40-відсотковий рейтинг на шпальтах жовтих видань, називають себе соціологами? Де соціально активні громадяни можуть отримувати неупереджену та об’єктивну інформацію? Чи варто дивуватися результатам виборів, якщо і влада, й опозиція працюють на те, щоб ці результати визначалися читачами «таблоїдів» – за все ту ж гречку чи купюри невеликого номіналу?

Про це та про інше спробуємо продовжити розмову в наступних випусках нашого моніторингу.

ГО «Телекритика»

Фото – antifa.com.ua

Print Friendly, PDF & Email

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *