Коаліційна угода й (дез)інформаційна війна

Статті — 27 листопада 2014

Уже зараз варто вести мову про ті «дірки» й «туманності», які мають місце в угоді. І не в останню чергу слід вести мову про заходи й засоби, призначені для протидії тій неприхованій агресії в інформаційній сфері, яку чинить проти України Російська Федерація.

Представники майбутньої парламентської «збираниці» (дозвольте вжити цей суто український термін) парафували коаліційну угоду. Остаточно вона буде підписана й набуде юридичної сили після того, як депутати приймуть присягу і стануть повноважними втілювачами цієї угоди. Але вже зараз варто вести мову про ті «дірки» й «туманності», які мають місце в угоді. І не в останню чергу слід вести мову про заходи й засоби, призначені для протидії тій неприхованій агресії в інформаційній (власне, інформаційно-культурній) сфері, яку чинить проти України Російська Федерація.

Проти України ведеться так звана гібридна війна. Термін, можливо, не дуже вдалий, але вже майже загальновизнаний. Кажуть, що це новий етап в історії воєн. Вікіпедія зазначає, що «типовими компонентами гібридної війни є використання: класичних прийомів ведення війни (з військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.); нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизан та ін.); та таких типів війни і прийомів, як інформаційна і кібервійна». Цитуються слова генерала Франка ван Каппена: «Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями - бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами».

Насправді нічого принципово нового (крім хіба що кібервійни) в цій війні немає - у 1917-18 роках більшовицька Росія воювала проти Української Народної Республіки з використанням тих самих методів, що й нинішні «кремлівські чекісти» (до речі, ЧК утворено якраз після початку тієї війни…). Бо ж тоді й «Донецько-Криворізька» та «Одеська совєтська» республіки на території УНР проголошувалися (зі «своїми» військовими формуваннями, значну частину яких становили прислані з Росії матроси й червоногвардійці), і «паралельний» квазіуряд УНР створювався (навіть без прем’єр-міністра, бо всі директиви надходили з Петрограда), і «війська» цього уряду звідкілясь з’явилися, і Ленін давав директиву, щоб побільше персонажів з українськими прізвищами фігурувало в цьому квазіуряді і «його» збройних формуваннях - мовляв, нехай Антонов-Овсієнко пишеться просто Овсієнком… І головне - що основну увагу більшовики зосереджували не так на самих воєнних діях, як на масовій пропаганді й дезінформації населення, на розкладанні зсередини численних українізованих полків, дивізій і навіть корпусів, на блокуванні діяльності урядових установ УНР за допомогою своєї агентури в них, яка ускладнювала комунікацію між цими установами (сьогодні це були би хакери) тощо. І саме ця складова тодішньої «гібридної війни», передусім дезінформаційна та пропагандистська кампанії (більшовики видавали друком в Україні десятки безплатних повноформатних газет, сотні повітових «летючок» і незчисленну кількість листівок) зробила майже все військо УНР небоєздатним.

Додайте до цього дезінформування суспільств західних держав і їхніх урядів - для одних була напоготові «мулька» про те, що лідери УНР - «небезпечні радикальні революціонери», для інших - що це поспіль «німецька агентура», плюс - для всіх - відверті дези про вчинені українцями єврейські погроми (яких тоді ще не було і не могло бути) - й картина набуде завершення…

Цей історичний екскурс у ситуації, коли йдеться про «гібридну війну» та її складову - інформаційну (точніше, дезінформаційну) агресію потрібен, щоб підкреслити: депутати й експерти, які готували проект угоди, повинні були зважати на досвід минулого, на допущені тоді помилки, на слабкі місця в діях більшовиків, які де-факто є взірцями для «кремлівських чекістів» та їхньої інтелектуальної обслуги. На жаль, доводиться визнати, що уроки минувшини якщо й засвоєні політичними лідерами, то тільки частково та поверхово.

Погляньмо на текст угоди. Про відсіч інформаційній війні в ньому взагалі не йдеться, а інформаційну політику загнано там аж у XV розділ, який зветься «Соціально-гуманітарна сфера», - загнано разом із пенсіями та соціальним страхуванням. На додачу підрозділ «Культурний простір, інформаційна політика та національна пам’ять» займає менше двох сторінок цієї угоди. В ньому все що завгодно: реформування Міністерства культури відповідно до європейських практик і принципів, законодавче оформлення «Стратегії культурної політики України», і прийняття спеціального закону, яким буде «підтримано творення і поширення українського культурного продукту - музики, кіно, книг, теле- і радіопрограм», і створення Національного Фонду культури «з рівним та прозорим доступом для державних та недержавних інституцій культури»… А ще в угоді заявлено: «Головними інструментами підтримки національного культурного продукту стануть податкові стимули його виробникам та розповсюджувачам, закладам культури; механізм доповнюючого державного фінансування; заохочення приватних інвестицій; встановлення квот для національного культурного продукту на радіо, телебаченні, в кінопрокаті та на ринку книжкової продукції». Що ж, усе слушно. Але чи не замало, зважаючи на конкретні умови? А ось, нарешті, і жадані слова: «Захист національного інформаційного простору». В одному блоці з наступними завданнями, більшість із яких аж ніяк не розшифровує це поняття: «Повноцінній запуск суспільного телебачення та радіо. Проведення роздержавлення друкованих ЗМІ державної та комунальної форм власності. Посилення відповідальності за перешкоджання журналістської діяльності, у тому числі фотокореспондентів та операторів. Ліквідація комісії з питань захисту суспільної моралі як державної інституції. Забезпечення прозорості та демонополізації медіавласності. Встановлення законодавчої заборони компаніям, зареєстрованим в офшорних зонах, на володіння українськими ЗМІ. Створення мережі іномовлення з метою формування позитивного іміджу України, інформування про міжнародне співробітництво, успіхи реформ, інвестиційні та туристичні можливості тощо». Одним словом, у городі бузина, а в Києві дядька. Добре, прозорість та демонополізація, як і заборона офшорним компаніям володіти медіавласністю - це ще якось можна пов’язати із захистом інфорпростору, але до чого тут «роздержавлення друкованих ЗМІ»? Тим більше, що газети комунальної власності не можна роздержавити, бо державі вони не належать (цю нісенітницю років 20 у нас твердять деякі дуже прогресивні «професіонали»); ба більше - за конкретних українських умов на півдні та сході країни ліквідація комунальних ЗМІ - пряма допомога путінській дезінформаційній агресії. В абстрактній країні це все, можливо, було би нормальним і достатнім, але не у «прифронтовій державі», якою де-факто є й невідомо ще скільки буде Україна.

Є у цьому розділі й інші положення, що стосуються захисту інформаційного простору. Скажімо, це: «Переведення в цифровий формат і відкриття для загального доступу в Інтернеті книг і документів, що містяться в бібліотеках і архівах». Чи оце: «Культивування пам’яті про опір тоталітаризму, визвольну боротьбу та рух за дотримання прав людини, визнання на державному рівні осіб та організацій, що боролися за незалежність України та дотримання прав людини, а також засудження тоталітарного комуністичного режиму. Заборона комуністичної, нацистської, фашистської, антиукраїнської пропаганди у будь-яких проявах. Завершення декомунізації усіх сфер суспільного життя». Але загалом, повторю це ще раз, такі речі були би прийнятні та достатні у мирний час, а не за умов «гібридної війни».

А що вона точиться не тільки на лінії фронту і не тільки в телеефірі, наочно засвідчують факти, наведені кінорежисером Олесем Саніним в інтерв’ю «Главкому». Виявляється, кінотеатри на звільненій території Донбасу відмовляються демонструвати його фільм «Поводир» - їхні власники бояться, що за це можуть підірвати чи спалити приміщення, де відбувся такий показ. А тим часом фільм не є пропагандою - це художня оповідь про часи Голодомору, не більше й не менше. Але тільки за те, що це українське кіно, яке насмілилося говорити правду про українську історію, кінотеатри на офіційно начебто контрольованій Українською державою території можуть підірвати чи підпалити…

Утім, справедливості заради слід зазначити, що в коаліційній угоді є прямі й непрямі згадки про інформаційний простір та його захист і в інших розділах. Скажімо, на 4-й сторінці маємо такі положення: «Запровадження в державі системи стратегічного планування та прогнозування з метою запобігання загрозам національній безпеці та визначення порядку дій у кризових ситуаціях, яка б об’єднала у єдиний комплекс заходи політичного, воєнного, економічного, інформаційного та іншого характеру. Покласти функції координації роботи такої системи на Апарат РНБО, уточнивши його функції, структуру та завдання та внести необхідні зміни до нормативної бази; (І квартал 2015) <…> Створення взаємоузгодженої державної системи інформаційної безпеки та розроблення і прийняття Концепції інформаційної безпеки; (ІІІ квартал 2015)». А на 8-й сторінці читаємо про «формування та реалізацію державної інформаційної політики, спрямованої на підтримку громадян України, що проживають на тимчасово окупованій території Криму і Севастополя, а також на тимчасово непідконтрольних органам влади України територіях Луганської та Донецької областей». Нарешті, на 30-й сторінці йдеться про важливі передумови існування і розвитку українського інформаційного простору: «Концентрація функцій в єдиному центральному органі виконавчої влади щодо визначення державної політики в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та зв’язку; забезпечення умов для розвитку телекомунікаційних мереж 4 та 5 поколінь, створення та імплементація дорожньої карти впровадження загальнодержавного широкосмугового доступу до мережі Інтернет».

Усе це, мабуть, правильно, але цього замало. Адже для досягнення своєї мети (інтеграції України чи її більшої частини до «русского мира») режим Путіна використовував, використовує і використовуватиме політичні, економічні, соціокультурні та інформаційні важелі (не в останню чергу - за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу - традиційні чекістські спецоперації через давню (завербовану ще КҐБ) та новітню агентуру, в тому числі й у номінально українських мас-медіа. Досі помітно залежний від стандартів і звичаїв медіасфери колишньої метрополії, інформаційний простір України відтворює питомі риси культурно-політичної  Євразії в українській повсякденності, руйнуючи процеси соціокультурного «зцілення» значної частини наших співгромадян від посттоталітарних, постколоніальних та постгеноцидних комплексів. Рік тому в програмі «Шустер live» її ведучий справедливо зазначив, що «в українському інформаційному просторі домінує Росія». І хоча ситуація дещо змінилася, але не кардинально й не остаточно. А для незалежної держави ця ситуація протиприродна; попри всі процеси глобалізації, не може бути реального суверенітету без національного інформаційного простору. Тим часом територія України «прострілюється» зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами та іншими засобами масової дезінформації. Вони наполегливо й послідовно формують у свідомості мільйонів українських громадян російське бачення політичних подій у Росії та Україні, нав’язують свою думку про Українську державу, українську історію й культуру. Наслідки всього цього проявилися у драматичних і трагічних подіях останнього року, й тому без цілеспрямованої й ефективної відсічі кремлівській дезінформаційній агресії як однієї з головних складових нинішньої «гібридної війни» все інше, що міститься в коаліційній угоді, залишиться лише добрими побажаннями.

 Сергій Грабовський, для «Вибори та ЗМІ»

Фото - ukr.obozrevatel.com

Print Friendly

Поділитись

About Author

lera.lauda