«Всьо пропало» — як медійний мейнстрим сьогодення

Статті — 30 листопада 2014

У нашій медіасфері стало модно сіяти тотальну зневіру — а потім, констатуючи її, резюмувати: зневіра — от як це погано! Не боячись трюїзмів, зазначу: Росії саме таких суспільних настроїв в Україні й треба.

Тривалий процес створення парламентської коаліції загострив увагу на не надто безпечному явищі в українських медіа: в них бере гору такий собі всезагальний негативізм, якщо не нігілізм. «Усе погано. Хоч би що відбувалося, а все погано. Майдан втрачено, його ідеали розтоптано», — такий лейтмотив лунає дедалі потужніше. Причому лунає не лише там, де для цього є підстави, а взагалі, як мейнстрим.

Коаліціада стала дуже виразним прикладом. Бесіди з гостями студії у випусках новин, виступи в ток-шоу, колонки й аналітичні статті у друкованих та інтернет-виданнях, — скрізь було одне й те саме: хана, припливли, сушіть весла, все яким було, таким і буде. Прикладів можна наводити сотні — але навіщо ж наводити приклади загальновідомого? Канонада звинувачень і прокльонів не вщухала ані на мить, вона стала не те що основним, а мало не єдиним інформаційним супроводом створення коаліції.

Чи були підстави для такого маніакально-депресивного песимізму? До певної міри, так, були.  Бо коли все це виголошували політики — представники тих самих політичних сил, що й утворювали коаліцію, це свідчило: боротьба амбіцій точиться, та ще й яка. Й бажання потопити «затятих друзів» у декого теж нікуди не поділося. Щоправда, варто уточнити: хто більше й огульніше таврував партнерів за майбутньою коаліцією, той і демонстрував власні амбіції й готовність не спинитися заради них ані перед чим.

Інша річ — виступи експертів та журналістські матеріали. Запам’ятався Володимир Фесенко — чи не єдиний, хто послідовно не піддавався загальній паніці й загальному настрою «пропало все». І чимало в чому був правий. Довга тривалість коаліційних переговорів? То чи треба було склепувати коаліцію абияк — аби лише на завтра? Ага: «И теперь весело понесли брёвнышко!» Ділять портфелі? То чи варто було розуміти, що на посади варто призначати перших-ліпших, аби скоріше? Чи треба було розуміти, що якби коаліцію було засновано на взаємних образах, взаємній недовірі та взаємних заздрощах, це було би саме те, що треба? Зрештою, досвід 2005 року мав би вже навчити: нашвидкуруч, лише на основі спільної ейфорії від перемоги — далеко не найміцніший фундамент для коаліцій.

Оце нагнітання депресивності, неможливо не констатувати, надто вже часто відгонило банальним бажанням заробити бали: хто зможе найдепресивніше змалювати перспективи — той і найбільший молодець.

Але ж річ у тім, що ЗМІ дедалі більше демонструють негативізм як концепцію, ба більше — негативізм як світогляд: погано геть усе, погано скрізь і в усьому. Причому хоч би що й хоч би як було — а однаково погано. Коаліцію узгоджували довго? Погано. Узгоджували б її швидко? Теж знайшлося би, чим і в чому це погано. У нашій медіасфері стало модно сіяти тотальну зневіру — а потім, констатуючи її, резюмувати: зневіра — от як це погано! Бо довкола — сама лише безнадійна безпросвітність. Не боячись трюїзмів, зазначу: Росії саме таких суспільних настроїв в Україні й треба.

Цікавим (і сумним) було те, що, тавруючи все й усіх, ЗМІ не надавали орієнтирів. Гаразд, коаліціада тривала довго. А недовго — це скільки? Скільки вона мала б тривати, щоб це було нормально, — невже два дні, як у виборчому популізмі обіцяв Президент? Гаразд, поділ портфелів (чи, як модним стало казати, «дерибан портфелів») — це погано. А яка процедура мала б бути? І ще сумніше, що до цього примішувалися чутки, плітки й власні домисли. «Тривала коаліціада доводить: вони прийшли не рятувати країну, а грабувати», «Вона доводить: усе як було за Януковича, так і залишилося; нічого не змінилося й не зміниться». Доводить? Ну, покажіть, яким чином доводить, розкрийте математику того доведення! Ні, ніякої вам математики — суцільна гнітючість, туга, темрява.

Журналісти одностайно звинувачували політиків у тому, що вони ділять портфелі. А за цим зневажливим «ділять портфелі», на самій межі презирства й таврування у зраді Майдану, дуже часто проглядало жадібне: «Прізвища! Прізвища! Хто які пости обійме!». І коли офіційної інформації про прізвища не було, починалися гадання й посилання на «інформацію в кулуарах» — без жодних сумнівів, без жодних імовірнісних припущень, без усвідомлення, що інсайдерська інформація може бути робочою, чернетковою й далеко не остаточною версією. Що й показало: пріоритети до значної міри залишаються перевернутими догори дригом, і багато які ЗМІ й досі понад усе цінують обсмоктування персоналій.

Протягом усього періоду створення коаліції й у телевізійних ток-шоу, й у публіцистичних виступах у текстових ЗМІ лунали й лунали вимоги створити так званий технічний уряд. Випадків аналізування, всебічного розгляду переваг, вад і самої можливості створення такого уряду особисто я не пригадую. Його підносили як порятунок, панацею, єдиний вихід — а від опонентів не було чути нічого. Та й прибічники ідеї технічного уряду не конкретизували її: поняття «технічний уряд» набуло, радше, магічного звучання, коли користь від нього вважалася за самоочевидну й таку, що не потребує доведення.

Отже, технічний уряд, уряд технократів. Хоч би яким технічним був уряд, а він не матеріалізується сам по собі, мов Афродита, з піни морської. Людей, що будуть у цьому уряді, хтось відбиратиме. Оце й є питання: хто? А за якими критеріями? А за якою процедурою? А як кандидатури узгоджуватимуть та затверджуватимуть? А хто це робитиме, хто матиме вирішальний голос? Таким чином, проблема зводиться до попередньої.

Але якби ж то річ була лише в тім! Оце загальне підхльостування, оці вигуки «давай-давай» викривили зміст того, що відбувалося, затулили від уваги справжні проблеми, й проблеми тривожні.

Чи не занадто багато вписують політичні сили до коаліційної угоди, чи не занадто багато там галасу довкола нічого? Бо, з одного боку, неможливо на п’ять років наперед передбачити всі проблеми, які постануть перед країною й вимагатимуть злагоджених дій парламентської більшості.

І можна скільки завгодно посилатися на досвід Німеччини з її надто ретельними й незбагненними за обсягом коаліційними угодами, як це робили політики й експерти в ток-шоу — а реалії Німеччини є відмінними від українських. Там — усталена політична система, в нас — ні. Там політичний процес є незрівнянно більш передбачуваним, ніж у нас. Виклики, що постають перед німецькими політиками, є незрівнянно нижчого рівня небезпеки, ніж ті, що постають перед українськими.

Із іншого боку, чи не було коаліційні переговори перевантажено питаннями, скажімо так, не найважливішими? Проблема реклами ліків, скандал довкола реклами ліків! Але чи такого порядку є це питання, щоб покладати його в основу коаліції, ставити саме існування коаліції в залежність від нього? Проблема неоднозначна й потребує широкого публічного обговорення. Чи точно відомо, що скороспіла домовленість вирішить її в оптимальний спосіб і не породить інших проблем? Чи варто було цією проблемою зв’язувати коаліцію? Чи можна було вирішувати її в кулуарах, у непублічний спосіб і подалі від суспільної уваги?

Отут і постає дуже важливе — й поки що тривожне — запитання: чи не відбулося під виглядом укладання коаліційної угоди згортання публічності й кулуаризації парламенту? Чи тепер на сесійних засіданнях не тільки й залишиться, що висловлювати одобрямс і механічно штампувати підготовані «десь там», але обов’язкові для схвалення рішення? Чи, власне кажучи, не повернулися ми до радянської моделі, коли парламент є лише декорацією, а все вирішує політбюро, й вирішує в закритому режимі? Адже коаліція має понад 300 голосів, а отже, є конституційною — тобто, фактично кажучи, на рівні ухвалення рішень ця більшість дорівнює всьому парламентові.

Чи не вступає Україна в епоху кулуарної демократії, такої собі віп-демократії, аристократичної демократії — дуже схожої на ту, що існувала за президентства Віктора Ющенка?

Чи не створено в Україні своєрідну однопартійність, а чи «багатопартійність» на кшталт тієї, що була колись у Східній Німеччині або комуністичній Польщі? Так, нібито, не схоже: в кожної партії, що входить до коаліції, — свій лідер і свої амбіції. А з іншого боку, лише лінивий не зазначав, що програми партій були й є украй декларативними. Тож укладання коаліційної угоди — це й було написання спільної програми з нуля. Тому воно й було таким тривалим.

І про основне — про те, що мало б бути основним об’єктом уваги, але через штучний ажіотаж такої уваги не здобуло — та, власне, взагалі майже ніякої. В угоді про коаліцію головним мало б бути не «те, що», а «те, як». Не матеріальні, а процесуальні норми. Засади, на яких діятиме коаліція. Якого роду питання відносяться до компетенції коаліції, а в якого роду питаннях фракції можуть відправлятися у вільне плавання? Яким є ступінь свободи фракцій? Яким є ступінь свободи депутатів — а чи вже не лише депутати, а й фракції перетворяться на машини для натискання кнопочок? Як, за якою процедурою фракції узгоджуватимуть суперечливі питання? Що робити, коли узгодити їх не вдається? І безліч, безліч інших процедурних моментів, об відсутність яких і розбилася коаліція після Помаранчевої революції?

Оце й мало стати основним предметом обговорення — тоді як насправді ним став суцільний лемент: «Ой лишенько, ой людоньки, рятуйте, пропало все!» І ще одне, що дуже неприємно вразило: як же багато й журналістів, і експертів, і як же легко, готові поховати Майдан, поховати його здобутки — мовляв, нас знову надурили. Варто комусь із влади не так чхнути — й усе, нема на що більше сподіватися.

Не здобули аналізу й оцінки й заяви декотрих із-поміж коаліційних політичних сил про те, що вони не делегуватимуть міністрів до уряду. Це, пробачте, як? Здавалося б, усе просто: працювати в коаліції разом — то працювати в коаліції разом. А чи стояти осторонь і чекати, поки можна буде підставити ніжку? Тобто, що криється за цією «третьою позицією», які наміри й яка партійна стратегія? Але ні: далі простих інформаційних повідомлень тут справа не пішла — хіба що подеколи можна було прочитати нотки захвату: мовляв, чинити так — мало не героїзм і взірець принциповості.

А в ток-шоу представники щонайменше двох із п’яти коаліційних політичних сил (ви легко здогадаєтеся, які саме) пророчили: президент має відповідати, президента треба негайно притягнути до відповідальності! Здогадайтеся з трьох разів, як ці сили працюватимуть у пропрезидентській коаліції.

А ще дратували постійні розмови, й розмови всує, про «третій Майдан», про його невідворотність, причому от-от, мало не днями, — й це суєслів’я теж точилися на тлі теми про коаліцію. Ну, гаразд, влаштовуватимемо майдани щопівроку, а то й щомісяця. Щоб не встигати розчаруватися результатом, зробімо його перманентним — від сьогодні й поки існує світ. Зрозуміло ж: оці розмови про майдани як про єдині ліки від усіх, найдрібніших державних хвороб, як про щось пересічне — вони як ніщо дискредитують Майдан.

Зрештою, у найближчій перспективі якщо й станеться третій Майдан, то про демократію на ньому вже мови не буде. До влади прийдуть люди з рушницею — й, цілком імовірно, зовсім не ті, кого ми бачимо в новообраній Верховній Раді. І тоді нормою стане не лише «народна люстрація» через смітники, а й аналогічним чином проведені «народні вибори», «народна демократизація», «народна деолігархізація», а «народне правосуддя» загрожуватиме перетворитися на постійне: хто з рушницею — той і правий. Росія отримає саме те, чого хотіла, саме те, що зображує її пропаганда. Яке ж буде полегшення для Дмитрія Кисельова: йому більше не доведеться брехати, й він зможе казати правду й саму лише правду!

Ведучи інформаційну війну з Росією, ми не маємо забувати, що суспільство радикалізувалося, й неодмінно з’являться виразники інтересів найрадикальніших його верств. Свої пробні кульки ультрарадикали запускають у суспільство вже сьогодні, й роблять це через ЗМІ, під виглядом «відстоювання ідеалів Майдану». Й роблять це, цілком можливо, не без російського сприяння. За розмовами про «третій Майдан» так і не чути серйозної розмови про небезпеки, які несуть із собою війна й відповідна радикалізація суспільних настроїв.

Але… Це — поки що лише відчуття, лише нечітке враження — але видається, що у ЗМІ виник такий собі стадний інстинкт. Коли виступати проти течії (не «проти течії, аби лише проти течії», як от деякі епатажні медіаперсони, а щиро висловлюючи те, що вважаєш за об’єктивне), піднімати розмови про деякі речі й теми, сумніватися в загальносхваленому — все це стає поганим тоном, бо, виступивши проти більшості, ризикуєш здобути ярлик «ворога ідеалів Майдану». Коли Петра Порошенка, Арсенія Яценюка та хоч кого іншого можна не те що критикувати, а мало не злочинцями й зрадниками називати — але тільки не зачіпати певних «священних» тем та аспектів. І висвітлення коаліціади дуже додало цих відчуттів.

Борис Бахтєєв, для «Вибори та ЗМІ»

Print Friendly

Поділитись

About Author

lera.lauda