Ніч виборів на ТБ: утіха для невдах

Моніторинг Рейтинги — 27 травня 2014

Якщо вибори, за висловами багатьох присутніх у студіях, пройшли по-новому, то підсумкові телевізійні шоу продемонстрували стовідсотковий консерватизм на межі з зашкарублістю: з деякими нюансами, вони пропонували глядачам обговорення виборів із погляду кандидатів, а не з погляду виборців, суспільства.

Сайт «Вибори та ЗМІ» («Телекритика») продовжує аналізувати ніч виборів-2014 на вітчизняних телеканалах. Своїми враженнями вже поділилися наші оглядачі Отар Довженко, сайт «Дуся», «професійні глядачі».

Наш постійний автор Борис Бахтєєв аналізує змістовний бік дискусій, що відбулися в телевізійних студіях.

Мабуть, мої очікування були занадто високими. Можливо, ейфорія після перемоги Майдану, спостерігання за тим, як змінюються українське суспільство та його відносини з владою, як міняються ЗМІ, та ще й нові риси минулої виборчої кампанії, ‒ мабуть, усе це змушувало очікувати чогось принципово нового й від ток-шоу по завершенні виборів.

Протягом кількох годин ділив свій час між перегляданням «Шустер live. Ніч виборів» на Першому національному, спецвипуском «Подробиці тижня. Вибори-2014» на «Інтері» та «ТСН. Вибори 2014» на «1+1». Звісно ж, унаслідок гонитви за трьома зайцями переглядання всіх трьох політичних гранд-шоу виявилося неповним. Але ж є така річ, як теорія ймовірностей. Відповідно до якої, є вкрай-украй-украй малоймовірним, що все найцікавіше, все, на що очікував, я пропустив в усіх трьох випусках одразу.

А очікував я єдиного ‒ серйозної, глибокої розмови. Не про те, хто кому на цих виборах показав дулю, навіть не про виклики, які стоять перед новим президентом, ‒ а про щось глибинне, майже сокровенне, про те, на що зазвичай бракує й часу, й інформаційних приводів. Про процеси, що відбуваються в Україні й які привели саме до такого, а не якогось іншого результату виборів. Про те, чому саме такими виявилися результати голосування за того чи іншого кандидата. Про слабкі ще сигнальчики, послані результатами голосування, сигнали про ті процеси, на які ми не очікували й яких іще не усвідомлюємо. Маленькі, початкові, ледь помітні симптоми майбутніх небезпечних хвороб.

Та, власне, багато про що хотілося почути. Тим паче що й ситуація сприяла, як ніколи: нервове навантаження, що наростало перед виборами, скинуто, офіційних результатів іще немає, діяти новий президент почне ще не так скоро ‒ оця пауза якраз і мала би спонукати відволіктися від поточного й повести мову про більш засадниче. Ні, не істини почути й не пророцтва ‒ простий обмін думками, спокійний і виважений.

Для цього було потрібне єдине ‒ експерти. І не можна ж сказати, щоб їх зовсім не було! Були ‒ але, як і багато років поспіль, на другорядних, допоміжних ролях. Першу скрипку грали політики. Причому політики ті, яким на цих виборах не посміхнувся успіх. Політики, які щосили приховували свої справжні почуття. А як, за чим можна найкраще сховати справжні почуття? За загальниками. За глибокодумним повторенням давно відомих речей, за фігурами ввічливості, за якими бозна-що стоїть. За черговими сеансами нещирості ‒ того, що політики й демонстрували всі останні навіть не роки ‒ десятиліття. І якщо вибори, за висловами багатьох присутніх у студіях, пройшли по-новому, ‒ багато хто казав, що це взагалі перші справді демократичні вибори в історії України, ‒ то підсумкові телевізійні шоу продемонстрували стовідсотковий консерватизм на межі з зашкарублістю: з деякими нюансами, вони пропонували глядачам той самий «тоталізаторний» підхід до виборів, що й завжди; змушували розглядати вибори й їхні результати з точки зору стороннього спостерігача: чиїсь ставки виправдалися, чиїсь ні ‒ ото й уся цікавість.

А запитань було чимало. Петро Порошенко звів свою рекламу до вельми поміркованої кількості, Віталій Кличко взагалі рекламної кампанії не проводив. Чи саме це допомогло їм вийти в лідери, чи це виявилося вдалою технологією ‒ а чи причини їхнього лідерства є більш глибинними? Чи саме в них утілилося прагнення суспільства до оновлення ‒ й, якщо так, наскільки вони відповідають цим очікуванням? Чи не став Порошенко отримувачем голосів, що були призначені дістатися Кличкові ‒ якби той не зняв своєї кандидатури? А чи зіграла роль занадто агресивна, склепана за старими кресленнями, реклама Юлії Тимошенко? Наскільки, до якої міри зіграла роль активна, та ще й подеколи самостійна, навіть «проти течії», позиція Порошенка на Майдані? Зрештою, кого хотіла бачити, судячи з екзит-полів, понад половина виборців ‒ персонально Петра Порошенка, а чи просто переконливішої постаті, що потрапляла б під визначення «оновлення», не знайшлося? Тобто, до якої міри голосування за Порошенка було свідомим голосуванням за нього, а до якої ‒ голосуванням проти Тимошенко, звичним обранням «меншого з двох лих» або прагненням до виборів в одному турі, тобто до голосування за найбільш рейтингового кандидата?

Чим пояснити провальний, як для неї, результат Юлії Тимошенко? Знову ж таки, її настирливо агресивною рекламою ‒ а чи й тут зіграли роль глибинніші чинники, й її «відправлення в політичну відставку» стало останнім актом, яким суспільство хотіло закрити попередню сторінку історії України ‒ сторінку запеклої міжусобиці лідерів, що в своєму підсумку поставила під загрозу саме існування України? А чого чекати від Тимошенко надалі ‒ адже складати зброю й спокійно сприймати поразку вона вже точно не буде?

Третє місце Олега Ляшка, багатьма потрактоване як найбільший сюрприз виборів. В ефірі «Громадського радіо» Марта Дичок наполягала, що Ляшко є технологічним проектом і тепер варто розібратися, чиїм саме й із якою метою створеним. Так це чи ні, але, як на мене, нагальнішим є інше запитання: про що свідчить третє місце Ляшка? Адже публічні виступи політика було чітко витримано в обивательському дискурсі: «Паразити!», «Дармоїди!», «Держиморди!» ‒ й констатація загальновідомих вад та хиб із «програмою змін»: «Я їх усіх на вилах винесу!». Власне кажучи, публічні виступи Ляшка ‒ це були концентровані обивательські розмови: в транспорті, в чергах, на лавочках біля під’їздів. І це, судячи з екзит-полів, принесло понад 8% голосів. То чи не свідчить це про процеси обивателізації суспільства?

Вибори, що, судячи з екзит-полів, пройшли в один тур. І це при тому, що Порошенко не є, умовно кажучи, «українським Путіним»; не є загальноулюбленою харизматичною постаттю; не є навіть людиною, чиї досягнення на момент виборів є загальновизнаними й незаперечними. То про що, про які суспільні процеси свідчить оця ймовірна перемога в один тур? І чи не покладають на Порошенка його виборці нездійсненних, нереальних сподівань, такого собі «покращення вашого життя вже сьогодні, тільки справжнього»?

Зрештою, по всіх кандидатах можна було «проїхатися» саме з цього погляду: чому результат вийшов саме таким, про які суспільні процеси та вподобання він свідчить?

Вибори на півдні, сході й у Донбасі. Ми можемо тішитися їхніми результатами, але проблема не зникає: люди, що не прийшли на ті вибори (бо явка була низькою), а ще більше жителі районів, де вибори не відбулися, ‒ чи визнають вони їхні результати? Чи припинять акції проти «хунти»? Чи пошлють до бісової матері російських «порадників»? Як, узагалі-то, тепер жити разом із Донбасом ‒ після всього, що сталося? Коли між нами стоятимуть сотні загиблих по різні боки барикад ‒ а в те, що під час проведення бойових операцій у містах не гинуть мирні люди, я, даруйте, не вірю; принаймні, весь досвід останнього століття показує, що такого не може бути.

Натомість в усіх трьох випусках означених телеканалів були загальні слова про те, що треба врегульовувати ситуацію, загасити конфлікт, установити мир ‒ але загальними вони й були. Із, умовно, регіоналівського боку лунало про протестний рух ‒ так, ніби російських командирів, російської зброї, російських терористів і немає. Із, умовно, демократичного боку лунало: жителі Донбасу потерпають від терористів та російський окупантів і тільки й чекають, щоб їх визволили. Кожна сторона повертала проблему зручним для себе боком і не бажала бачити нічого іншого. А як бути з тим, що гадалося: що відвертішим і що брутальнішим ставатиме кримінальний характер діяльності збройних угруповань «Донецької та Луганської народних республік», то менше їх підтримуватиме місцеве населення ‒ а нічого подібного, судячи з усього, не відбувається?

Багато-багато запитань так і залишаються відкритими. Зокрема, у сфері економіки: гаразд, проведемо ми деолігархізацію ‒ а чи й далі Україна житиме з експорту сировини та низькотехнологічної готової продукції? А що робити, коли Донбас із його металургійними та хімічними заводами таки вийде з-під контролю? А чи сировинний характер економіки сам по собі не продукує олігархічного устрою?

Жодне з цих запитань не було підняте. У Шустера в студії були (хтось ішов, хтось приходив) Ольга Богомолець, Анатолій Гриценко, Олег Ляшко, Микола Маломуж, Вадим Рабинович, Андрій Вілкул, Сергій Власенко, Микола Рудьковський, Микола Катеринчук, Володимир Бондаренко, Віктор Пилипишин, Леся Оробець, Олексій Мочанов… Усі вони вели мову про успіх чи неуспіх тих або інших кандидатів, загальні ‒ знову ж, загальні ‒ завдання нової влади, занепад або незанепад Партії регіонів ‒ «виборці винесли вирок». Нічого такого, чого аудиторія й без того б не бачила.

Вже глупої ночі серед гостей з’явився Вадим Карасьов. До студії завітав ще й Сергій Соболєв ‒ бо до того жодного високоповноважного представника Юлії Тимошенко не було на жодному каналі. Зараз почнеться? Аж ніяк: Карасьов разом із Соболєвим та Володимиром Огризком обговорювали вибори до Європарламенту! Отут, як виявилося, експерти можуть бути; коли стосується наших виборів ‒ ні: політики й самі лише політики.

Тож вийшло те, що тільки й могло вийти, ‒ обговорення виборів із погляду кандидатів, а не з погляду виборців, суспільства.

Випуск «Подробиць тижня» відбувався майже у звичному форматі: студія, «філія» студії на Майдані. На Майдані ‒ Євгеній Кисельов із двома опозиційними кандидатами російської Держдуми… У студії голова Комітету виборців Олександр Черненко, на зв’язку ‒ соціолог Ірина Бекешкіна. «Вы сами удивлены цифрами?» На зв’язку ‒ Харків, репортаж із міста, великий синхрон глави облдержадміністрації Ігоря Балути ‒ він пояснює невисоку явку виборців: острах, спекотний літній день… Раз по раз представники Майдану ставлять запитання ‒ знову ж, щодо цифр та організації виборів. І не скажеш же, що нецікаво ‒ цікаво! Тільки ж замало! Й, на жаль, розтягнуто ‒ що далеко не те саме, що «виважено» й «зосереджено».

Спецвипуск ТСН теж вийшов у майже типовому, тільки подовженому форматі. Репортажі, репортажі. Теж цікаві, теж такі, з яких складається загальна картина. Міста України. Посольства за кордоном, черги проголосувати там. Аж раптом ‒ гості студії. Отут, здавалося б, саме час повести мову про ґрунтовні результати виборів! Ні, в. о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця ‒ про реакцію в іноземних державах, про протистояння з Росією, в. о. міністра економічного розвитку Павло Шеремета ‒ про економічну поточку, Святослав Вакарчук ‒ про власне ставлення до виборів і їхніх результатів. Теж цікаво, особливо Вакарчук ‒ тільки радше враження й сподівання, ніж аналіз.

Що стало сюрпризом ‒ то це репортажі «1+1» з місць, де провели дитинство та юність Дмитро Ярош, Юлія Тимошенко, Сергій Тігіпко, Михайло Добкін, Анатолій Гриценко, Петро Порошенко. Розмови з їхніми родичами, знайомими, друзями юності, однокласниками, сусідами, викладачами та вчителями. Цікаво, хоча й не однопланово: деякі з цих репортажів були на межі викривальних, деякі ‒ лояльними, деякі ‒ всього потроху. Ставлення до політиків із них випливало різне, причому до значної міри це враження залежало від добирання фактів та співрозмовників. Давні приятельські стосунки Яроша з секретарем РНБОУ Андрієм Парубієм та головою СБУ Валентином Наливайченком ‒ мабуть, їх мав би підтверджувати не лише закадровий голос кореспондента (на екрані були старі фотографії), а й самі Парубій та Наливайченко? (Парубій колись, ще за часів боїв на Майдані, мимохідь казав про це, але ж то була особлива ситуація!) Бо інакше й справді може скластися враження виняткового впливу «Правого сектору» на чинну владу, про який пишуть російські ЗМІ!

Біографічних нарисів про Олега Ляшка не було; посеред нарисів про інших кандидатів у президенти було взяте на вечірній вулиці інтерв’ю з Ляшком. Брати його відрядили… Катю Осадчу ‒ як і личить, у гламурному капелюшку. От за це «Плюсам» ‒ браво! Так зіграти на стилістиці!

І ще одне запитання, яке так і не знайшло відповіді. Величезні, багатогодинні черги ‒ через які чимало хто відмовлявся голосувати, бо вважали створені для них умови принизливими або знущальними. Натомість було чимало захоплених панегіриків: мовляв, люди все терплять, отака в них воля до голосування; цим багатогодинним стоянням виборців мало не пишалися. Чи лише здалося це оспівування терплячості чимось глибоко радянським? Про самі черги ж розповідали як про мало не цікавинку, в крайньому разі ‒ як про незначну прикрість. Осуду поганої організації майже не було. Та й причини називали різні: зменшення кількісного складу виборчих комісій (іноді уточнювали: через зняття кандидатами своїх кандидатур ‒ а якби від самого початку кандидатів було взагалі п’ятеро?), через мале їх фінансування, через високу активність виборців і високу явку… Аж поки, якщо не помиляюся, у Савіка Шустера показали інфографіку: такою вже високою явка не була. У понеділок по радіо почув іще одне пояснення: черги були там, де водночас із президентськими проходили місцеві вибори. Але ж і це було не вперше, й таких черг не було ніколи! То вийшло так, що божевільні черги ‒ то й є символ нового життя з новими відносинами держави й суспільства?

Борис Бахтєєв

Print Friendly

Поділитись

About Author

lera.lauda